Смолигівська громада
Луцький район, Волинська область

Історична довідка

   Cело Смолигів – центр Смолигівської об»єднаної територіальної громади Луцького району, що знаходиться на лівому березі річки Сарна. До Смолигова входять такі населені пункти: с. Сарнівка, с.Дубичанське, с.Хорохорин, с.Михайлівка, с.Барвінок.

  Площа Смолигова 352,9282 га, 165 дворів, населення - 547 мешканців, на території розміщені ЗОШ І-ІІ ступеня, дитячий садочок, відділення зв’язку, адмінприміщення сільської ради, магазин-закусочна, Свято-Миколаївський храм, кладовище.

  Назва села, очевидно, походить від одного із занять його мешканців - смоловаріння, про що свідчать історичні перекази. Є в селі урочище Рудня - місце давнього добування болотної руди.

  Найдавніша згадка про Смолигів відноситься до 50-х років XVI століття. Воно належало родині Гулевичів, що іменувалися Смолигівськими.

  На території Смолигова знайдено десятки неолітичних крем'яних знарядь: сокири, скребки, проколки (6-5 тис. років до н.е.). На східній околиці села - поселення культури лінійно-стрічкової кераміки того ж часу. На правому березі річки Сарна виявлено і бронзовий кальт (сокиру). На північно-східній околиці села - поселення ранньо- слов'янського часу. В урочищі Безодня знайдено зернотертку давньоруського часу. Зберігся курган древнього походження.

  У 1570 році за село Смолигів платить податки Іван Гулевич, який у 1572-1591 роках обіймає посаду Володиллирського підсудка. Тоді сплачувалися податки з чотирьох димів, 26 городників, одного млинового колеса, одного священика. Тут існувала православна церква, яка діяла до 1743 року. В 1517 році Смолигів згадується як село, що частково належало Торчинському замку. На 1583 рік продовжує утримувати частину села Іван Гулевич, а також вдова поміщика Дорогостайського. Того ж року село перейшло у власність луцького католицького єпископа при Торчинському замкові.

  У березні 1620 року на Смолигів було здійснено розбійницький наїзд шляхти за переховування втікачів - підданих інших маєтків. Селяни Смолигова брали участь у козацьких повстаннях проти польської шляхти, зокрема, в 1596 та 1648 роках.

  На місці старої православної церкви в 1743 році побудовано новий дерев'яний Миколаївський храм, який зберігається і понині. В основі пагорба, на якому розміщена церква, виявлено густий шар кісток людей. Легенда свідчить, що то слід народного повстання проти сваволі кріпосників.

  Свято-Миколаївська церква є пам'ятником архітектури національного значення, який відноситься до архаїчного типу дерев'яних волинських церков. Дата вирізана над входом. Характерний трьохзрубний план церкви відрізняється несиметричністю – апсида значно довша від бабинця (однакові за висотою). Останній не має вікон - древня особливість дерев'яної церкви, що рідко зустрічається у теперішній час. Високий центральний зруб

перекритий стелею, увінчаний псевдо восьмигранником з низьким шатровим дахом (XIX–XX ст.). Зруби складені з брусів, поставлені на кам'яний фундамент.

  Дзвіниця Свято-Миколаївської церкви (XVIII ст.) квадратна у плані, двоярусна (четверик на четверику). Нижній ярус - рублений (XVIII ст.), верхній - каркасної конструкції (XX ст.).

  У 1910 році в селі за рахунок селян відкрито двокласну школу. Підчас Першої світової війни село зазнало великих руйнувань.

  У 1981 році на території села Смолигів збудовано нову двоповерхову школу І-ІІ ст., прокладено асфальтова ну дорогу.

  У 1944 році воїни 218-ї дивізії визволяли село від фашистів. У 1947-1948 роках в Смолигові організували два колгоспи - ім. Рокосовського та ім. Карла Маркса, які в 1958 році об'єдналися в колгосп "Радянська Волинь", що займався галузями рослинництва і тваринництва.

  1992 року за ініціативою селян у Смолигові було утворено сільськогосподарське підприємство "Волинь", яке мало 1997 гектарів землі, в тому числі -1855 гектарів ріллі.

  Тоді ж було створено одне з перших фермерських господарств у районі, яке успішно веде фермер. Богдан Степанович Прус.

  Зараз на території Смолигівської сільської ради діють сільськогосподарські приватні підприємства СГПП «Довіра», фермерські «ПОДІЛЛЯ», «Ярощука», «Деметра».

  У 2015 році відкритий у Смолигові новий дитячий садочок «Казка», розрахований на 50 діток.

  Як з’ясувалося, у цьому році це єдиний дошкільний заклад, який відкрили в області.

 У Смолигові довго чекали на цю подію: реконструювали старе колгоспне приміщення.

  Садочок настільки приємний, милий, облаштований за найсучаснішими європейськими стандартами, з використанням екологічних матеріалів, що тут хочеться залишитися.

   Казкові постільки подарували дітям благодійники з Німеччини. А дитячий майданчик тут узагалі чарівний — повна відсутність пластику, зроблений з деревини та екологічно чистих матеріалів.

  У садочку працює творча і дбайлива команда вихователів, і для батьків це велика підтримка — йдучи на роботу, залишити своїх малюків у такому розкішному, обладнаному та затишному дитячому закладі.

  Са́рнівка — село в Україні, в Луцькому районі Волинської області. Населення становить 385 осіб. площа населеного пункту 198,7 га, 135 дворів, на території розміщені будинок культури та фельдшерсько-акушерський пункт, магазини.

  Стара назва: Літва. Нова ж назва Сарнівка була прийнята за радянських часів. Сарнівка - тому що село знаходиться біля річки Сарна. У північній частині села, на першій надзаплавній терасі безіменного...

  В документі  від 5 травня 1570 року Литву навано присілком Торчина, який знаходився  у власності біскупа Луцького і Берестейського князя Вікторина Вербицького. В цьому ж році у Литву втік селянин Матей з дружиною і дітьми з Несвіч, бо тут краще ставилися до підданих. Під 1591 роком знову згадується Литва у документі про втечу сюди 4 родин з села Білосток від Яцька Білостоцького. В 1577 році Литва належить до замку Торчинського. На той час в селі було 22 двори. Литва з групою довкільних сіл до 1795 року належала до Торчинського замку-фільварку. Серед  кріпаків – платників податків у 1790 році згадуються селяни- Олекса Ніцевич, Микита Оріхович, Левко Махиборода, Гриць Яценюк, Іван Кравчук, Гаврило Щербик. З давнини тут була цегельня, водяний млин і навіть папірня. Згодом разом з Торчинським замком село Литва було передано генералу Тутолміну, а потім перебувало в орендній посесії Антонія Брохоцького. На початку ХХ століття зявляються нові власники села- граф Карша, Тарновський, Звонковський. Під час опису маєтку в 1847 році в Литві навано поміщика Іоанна Гершотова. Всього населення в селі було 163 чоловіки.

  Під 1859 роком власником Литви уже названий один з родичів  графа Карші – Д. Котлубинський. Він весь час конфліктує з торчинськими  міщанами.  В 1897 році у Литві був 61 двір та 385 мешканців. Найбільша земельна власність у 1911 році була в пана Котлубинського. У Другу світову  війну 1944 рік село три місці знаходилось на фронтовій лінії. 13 липня 1944 року було визволене від фашистської окупації. До 1939 року в селі діяла Польська початкова школа. Вчителем в якій був поляк Ярослав Добжинський. До 1970 року була сільська рада, початкова школа. У якій викладали такі вчителі: Ганна Дем»янівна Павлюк, Євгенія Апатіївна Жеребко. 

  Село Дубичанське- площа населеного пункту 48,8га, 26 дворів, 74 мешканці.

Дубичанське (до 1991 року – Лісокуля) – село Смолигівської сільської ради, 1 км від Торчина.

  Як розповів старожил села Масловський Яків Микитович 1905 року народження, засноване село в 1932 році. Польська тодішня влада в районі села Дубова Ковельського повіту будувала військовий плац. Але там жили люди. У них було вилучено 180 га землі для плаце. А 18 сімей дубичан переселили сюди, до Торчина, наділивши переселенцям 140 га торчинських резервних земель, залісених тоді чагарником. Їх розкорчували, очистили поле.

  Перші поселенці – Масловські Іван, Яків і Архип, Борисюки Григорій, Василь і Антип, Мигуля Никандр, Лазаруки Олександр і Василь, Мацюк Карпо та інші.

  Після розкорчування площі і забудови вулиці села польські власті в 1932 році назвали село іменем героя національно-визвольної боротьби за відродження Польської держави Леопольда Ліс Кулі, року народження 1896 в Галичині. Він загинув у бою за Торчин у 1919 році 7 березня. Тут, у містечку, тоді по вулиці 3 Мая біля гмінної ради в 1929 році (19,05) було поставлено Ліс Кулі пам'ятник. Його вигляд – подовжена піраміда у півтора людських зрости. А зверху – крупна куля. Тут відбувалися урочисті лінійки учнів і покладання квітів.

  Гай ялиновий і сосновий біля села Ліса Куля  був місцем зборів, гулянь української і польської молоді. Тут відбувалися маївки членів КПЗУ, ОУН і єврейської молоді.

  Коли восени 1939 року сюди прийшли радянські війська, з ініціативи НКВД  пам'ятник Ліса Кулі було зруйновано.

  Під час німецької окупації село Ліса Кулі  було розграбовано. За наказом коменданта  району Валенгшуса у кількох сім'ях забрали корів,  іншу худобу і птицю.

  Визволено село від німців 13 липня 1944 року наступом воїнів 106 радянської дивізії. Чотири лісакулівці були мобілізовані на фронт. Двоє з них загинули в боях проти фашистів.

  У 1948 році під тиском радянських органів тут було створено колгосп імені Рокоссовського. Його згодом приєднали до смолигівського колгоспу «Радянська Волинь».

  У 80 – 90-ті роки село забудоване добротними будинками. Вулиця асфальтована. Мешканці працюють на торчинських  підприємствах та установах.

  Перейменування села Ліса Куля відбулося у 1991 році без пояснень. Назву обрали від села Дубова, з якого люди були переселені сюди в 1932 році. Так постала нова назва – Дубичанське. Але за давньою традицією люди досі його називають іменем Ліса Кулі.

  У торчинському народному музеї є  фото пам'ятника Ліса Кулі  та його фото. Це ім'я  пошановується  нарівні з усіма борцями за свою Вітчизну. А пам'ятник полковнику Леопольду Ліс Кулі відновлено на території торчинського костелу 21.11.1992 р.

  Неподалік від в’їзду до села Cмолигів на 20 гектарах землі красувалася велика сучасна споруда — логістичний центр компанії «Нестле», відкритий у 2009-у. Виробничі корпуси виросли на смолигівській землі впродовж двох років. Логістичний центр «Нестле» в Україні за площею — один з найбільших у Європі. Він займає 14 тисяч квадратних метрів, і його розвиток триває. Складські приміщення побудовані за світовими стандартами й оснащені сучасним обладнанням. Їх потужність — 250 тисяч тонн вантажів на рік. Одночасно на складах може розміститися 25 тисяч палет. Тут працюють близько 100 робітників, переважна більшість з них — місцеві.Отже, одна із причин такої амбітності смолигівської громади — залучення на свою землю великого європейського інвестора, що дає змогу отри-мувати певні преференції від його діяльності.

  Село Хорохорин- площа населеного пункту -451,6 га, 214 дворів, 682мешканці, на території розміщені ЗОШ І-ІІІ ступеня, будинок культури, ФАП, Покровський храм, молитовний будинок, магазин, кафе, кладовище.

 За літописом село Хорохорин засновано ще в до монгольський час і згадується воно у час Червенського походу князя Володимира 988 року на Західні землі, але під назвою „Щепи”,   хоча перші сліди життя походять з пізнього палеоліту ( XI тис. до н. е) і представлені  знайденими на Пн.-Сх. околиці величезним нуклеусом (12 кг.) з робочим краєм для розколювання кісток мамонта, скребла, гостроконечники...

  Історія нашого села  розпочинається легендою-переказом, що не має жодного документального підтвердження, однак варта уваги. В часи перебування монголо-татарських завойовників на наших землях було поселення Курмані (Корчмані), що розташовувалось серед боліт. Головним в окрузі був ханський баскак Кара-Кура, що збирав данину і возив в Орду. Однією з проблем для нього був збір податків влітку, коли населення було недоступним для його кінноти за болотами. Тому, взимку 1240-х років він примусив селян переселитися на інше місце, де було менше боліт, давши поселенню свою назву – Кара-Курин, яка згодом трансформувалася у Хорохорин (у різні часи воно змінювало свою назву на „Хорохолин”, „Хорогорин”).

  Село – древнє і формувалось протягом століть на великій території і щонайменше 2 рази змінювало своє місце розташування. Найдавніше поселення носило назву „Курмані” і знаходилось на північний-захід від сучасного села: непрохідні болота і лісові хащі надійно захищали від нападів

ворогів городище, яке розміщувалось на горбку.  Південно-східна частина у до монгольський час звалася „Щепи” і відрізнялася просторами, на яких велося землеробство та росли сади. Саме сюди перетягнув баскак церкву і переселив людей, пообіцявши 3 роки з них не збирати данини. Таким чином, у XIII столітті Каракурин охоплював територію згаданих урочищ і сягав площі 300 гектарів. Це не було замкнуте поселення. Із Торчином воно сполучалось через урочище „Прогонів”, назва якого походить від вузької  дороги (прогін, яким татари гнали ясир) поміж лісами.

  Сучасне село територіально ділиться на 3 частини: „Капар”, „Осередок” і „Вигнанка”. Вдалося розшукати пояснення цих частин:

  Капар – північна частина села, яка від центру була широкою, а в кінці звужувалась і набирала форми краплинки;

  Осередок – середня частина села, в якій знаходилась споконвіку церква і у наш час – сільська адміністрація, поштове відділення, автобусна зупинка;

  Вигнанка – південна частина села, яка найпізніше була заселена, бо тут знаходилось озеро та пасовища для худоби.

  Але особливо багато назв урочищ беруть своє походження із XVII-XVIII століття і пов’язані з існуванням іноземних колоній, яких особливо багато появилося із часів Катерини II (1762 – 1796). Так  виникла Михайлівка – поселення німецьких колоністів, землю для яких подарувала Катерина II пану Михайлу, Броніславка – теж німецька колонія, яка у часи виникнення знаходилась серед боліт і належала пані Броніславі Ольшановській. Подібне до згаданих поселень німців мають Матильдів та Геленів (на північ від Михайлівки), що носять назви своїх німецьких  паній-засновниць.

  А ще більше урочищ беруть свою назву від природних об’єктів, з якими у свій час мали справу жителі села у господарському чи духовному плані. Ці урочища у XIX  столітті числились у системі хуторів, яка була започаткована німецькими поселенцями та продовжена Столипінською аграрною реформою початку XX століття і теж були заселені людьми. Їх назви і місце розташування теж досліджуються:

  Дубина – поселення на захід від села, на місці викорчуваних столітніх дубів;

  Гора – найвище місце на південний схід від села, де колись стояла спостережна вежа, звідки було видно навколишні села;

  Громуш – територія на південному сході села з глинисто-вапняковим грунтом;

  Задубів’я (Задубрів’я) – невеличкий хутір на північному сході села, який знаходився за лісом, тобто, за дібровами;

  Казин – „заказане місце” – болотисте місце на схід від села, заросле осокою, в якому височів горбок ( Груд ), завжди зритий кротами;

  Камелівка – урочище на крайньому південному заході села, яке 1922 року серед лісу заснували переселенці з Польщі: так як самі співзасновники Петро і Станіслав не погодили назви, то хутір назвали на честь колишньої поміщиці Камелії Нагродської;

  Кривуля - невеличкий хутір, розташований біля болота, де протікала звивиста, крива річечка Кривория;

  Криниці – ділянка болота на захід від села, де серед трясовини було багато не замерзаючих джерел, а у найбільшому з них („Чортова прірва”), за переказами, колись втопився селянин із волами та сіном і з нього й зараз струменить вода;

  Маївка – заросла лісом територія з двома ставочками, біля яких у травні поляки будували каплицю і цілий місяць ходили туди молитися;

  Мошкове болото – болотиста місцевість біля Дубини, яку викупив у громади  заможний єврей Мошко;

  Мачулки – широкі і глибокі луки на північному сході, де здавна жінки мочили коноплі;

  Раб’є – територія сінокосу під Вічинями, з якого чоловіки вручну виносили сіно і примовляли: „Хай воно пропаде!”, а дбайливі жінки, щоб сіно не пропало – самі допомагали чоловікам його носити;

  Хутір – територія на південь від села, заселена людьми на початку XX століття;

  Чортова Долина – глибока впадина серед поля заросла осокою на південному заході села, де, за народними повір’ями, жили чорти.

        І це ще не всі назви урочищ, які колись заселяли жителі прадавнього Хорохорина. Досліджуючи їх походження і з’ясовуючи етимологію цих слів, ми переконуємося в тому, що  з часу виникнення  до сьогодення наше село пройшло складний процес формування території. Питання не стояло в тому, щоб відвойовувати території у інших населених пунктів, які були досить далеко, а головною проблемою протягом століть було завдання збереження його цілісності, так як кожна із згадуваних частин претендувала на роль адміністративного осередку села. І відповідно до цього межа Хорохорина як села протягом століть не мала чіткої зовнішньої лінії: воно постійно змінювало розташування своїх околиць, які на півдні не досягали Торчина якихось 5 кілометрів, а незмінним залишався Осередок, роль центру в якому відігравала православна церква. До того ж для українського населення прослідковується у  досліджених назвах загроза часткової асиміляції та втрати національної ідентичності, бо тут була сильною єврейська громада, існували німецькі і  польські  колонії, в інтересах жителів котрих царська влада і проводила культурно-релігійну політику у попередніх століттях.

        Історична географія пояснює виникнення географічних назв суспільною потребою в  означенні території, яку освоїла людина. Жителі ж нашого села впродовж століть теж заселяли великі простори, але здебільшого – за етнічно-національним принципом, що й прослідковується у назвах сучасних урочищ, які мають німецьке, польське, єврейське походження, а сама назва нашого села – татарське. Так як точних письмових документальних даних  про їх походження не існує, бо церковні книги і „метрики” згоріли разом із нашою церквою в часи Великої Вітчизняної війни, то легендарні оповіді старожилів є найціннішим джерелом для з’ясування  походження цих назв та оцінки їх ролі в тодішньому житті та підведенню висновків про багатий духовний світ наших предків.

  Друковані джерела згадують Хорохорин від 1545 року, як власність шляхтича Сербина. У 1577 році більша частина села належала іншому шляхтичу – Івану Чапличу, який володів під Луцьком ще селами Гнідава та Підгайці. А Литовський статут 1588 року зробив згаданих землевласників повноправними панами на своїй землі, які й збільшували панщину до 5 днів на тиждень, могли карати селян та надавали це право орендарям. Хоча Брестська церковна унія і мало торкнулася нашого села, однак його жителі були учасниками повстання 1594-1596 років, яке очолив Северин Наливайко та національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.

  Після 3-го поділу Польщі 1795 року Хорохорин і прилеглі до села території роздаються російським дворянам та прихильним до царської корони поміщикам: з 1848 року – це власність дворянської сім’ї Стахурських, а через певний час – Янковських, які дозволили селянам збудувати церкву, при якій діяла однокласна школа, та сповідувати свою віру. На кінець XIX століття село перейшло у власність дворян Путніх, які  довго не затримались.

  Під час I світової війни село перебувало в смузі Південно-Західного російсько-німецького фронту і зазнало значних руйнувань. Внаслідок Ризького миру у 1920-1939 роках сюди масово переселяються польські осадники, стараннями яких  1926-1928 років була збудована сільська школа, навчання у якій велося польською мовою. До початку 1930-х років у селі діяла культурно-освітня організація „Просвіта”.

  До кінця 1920-х років  у с. Хорохорин була 4-річна школа, яка розміщувалась у 2-х приміщеннях, наданих в оренду господарями, що збудували для себе нові. Такі будинки громада села ремонтувала і використовувала для навчання. Село відносилось до Щуринської  гміни, де старостою був виходець із Хорохорина – Войтюк. У 1925 році він у розмові з селянами сказав, що на слідуючий рік  планується будівництво нової школи в с. Щурин. Селяни зуміли  вмовити старосту, щоб школу будували в Хорохорині. Домовились із проектувальниками та інженерами, які надали для цього документацію та техніку. Виникло питання про місце будівництва: поляки с. Камелівка (100 дворів) вимагали, щоб школу збудували у їхньому селі, та більшість українців вимагало будувати школу в Хорохорині... Компроміс було знайдено і школу збудували між Камелівкою і Хорохорином на землі, викупленій у польського пана.

  Будівництво розпочалось весною 1926 року. Працювало все село: за кілька днів  було закладено фундамент (3 м. глибини і 1.5 м ширини). Коли у Луцьку дізнались, то збудовані стіни сягали вікон.  Викликали старосту і інженерів, але впливові люди і „подачки” - все  загладили... Будівництво продовжувалось далі і було завершено  другий поверх 1928 року. До самих будівельників були такі високі вимоги, що за любі недоліки їх штрафували. Таких доброякісних шкіл у той час на  Волині було 2 чи 3.

  Почався навчальний процес,  але польською мовою. Школа стала 7-річною до німецької окупації 1941 року, тут вчились діти з навколишніх сіл. 1941 -1943 років діти навчались у 1-4 класах, а з наближенням фронту – не працювала. Село було визволено в липні 1944 року, а навчання відновилось із 1 вересня у 1-4 класах. Через кілька років школа стала 7-річкою, а в 1947 році проводився набір у 8-й клас і вона перетворилась у середню загальноосвітню.

  У 1957 році – добудовано приміщення майстерні, а в 1966 році – їдальню. 1968 року було проведено капітальний ремонт приміщення і пічне опалення замінено на парове. В 1965-1966 роках поряд із старим садом було посаджено новий (40 дерев)  і закладено парк.

  Навчання продовжувалось далі, але вже у двох приміщеннях. Тоді учнів збільшилось до 350 і навіть були паралельні класи. Педколектив налічував 11 осіб, половина з яких була приїжджа. Пріоритетним було вивчення німецької мови, вплив комуністичної ідеології, виховання учнів. У даний час вчительський колектив Хорохоринської ЗОШ І-ІІІст. складають переважно випускники цієї школи.

  На території с.Хорохорин знаходиться ФАП. 

  Історія  парафії жителів села Хорохорин  розпочинається легендою-переказом, що не має жодного документального підтвердження, однак варта уваги. В часи перебування монголо-татарських завойовників на наших землях було поселення Курмані, що розташовувалось серед боліт. Головним в окрузі був ханський баскак Кара-Кура, що збирав данину і возив в Орду. Однією з проблем для нього був збір податків влітку, коли населення було недоступним для його кінноти за болотами. Тому, взимку 1240-х років він примусив селян переселитися на інше місце, де було менше боліт, давши поселенню свою назву – Кара-Курин, яка згодом трансформувалася у Хорохорин. Переселяючись, люди забрали із собою сою святиню – церкву, яку взимку перетягнули через замерзле болото по колодах.  Отже, існують усні свідчення, що переконують в християнізації території навколо нашого села ще в князівський період і дають підстави вважати, що християнські традиції розвиваються вже близько 1000 років.

  Ще не є точно відомим, чи у часи визвольної війни Б. Хмельницького 1648 – 1657 років в Хорохорин була церква, однак архівні свідчення називають 2 імені селян, які втікали на Хортицю від панського та релігійного гніту. Це свідчить про те, що на противагу православ’ю поляки насаджували нову віру, яка не сприймалася населенням і була для нього чужою.

  Церковні архіви згадують подальші церкви на території села. У 1777 році було збудовано новий храм на кошти поміщика Казимира Ольшалевського. Церква була дерев’яною, але  - на кам’яній підмурівці  з відокремленою дзвіницею. До нашої церкви були приписані ще храм Різдва Богородиці у селі Семереньки та хутір Зубильно.  Священик (імена їх не збереглися),  очевидно, мав велику парафію і мусив обслуговувати духовні потреби жителів згаданих сіл, виїжджаючи у разі потреби у різні її кінці .  Так було  довгий час – аж до Другої світової війни, коли під час визволення села у липні 1944 року у церкву влучив снаряд і вона згоріла...

  В часи післявоєнної відбудови жителі Хорохорина відбудували храм у 1948 році. Церква була також із дерева та мала двоскатну покрівлю молитовного будинку, але не було дзвіниці, бо доля церковних дзвонів із згорілого храму залишається і надалі невідомою. Існують версії старожилів, що вони є десь закопані на території сучасного цвинтаря. Як би там не було, однак храм продовжував діяти до 1960 року, хоча нагадував собою сучасну хату, але духовні потреби жителів він задовольняв повністю, бо виконувались усі обряди.  Були у селі й активісти, які відзначались аматорськими здібностями і організували церковний хор.

  Згодом  радянська влада його закрила і перетворила на колгоспний склад. Церковні ж речі було передано іншим храмам і парафіяни теж розділялись за бажанням між різними церквами Торчинського, Рожищенського, Локачинського, Затурцівського та Луцького районів відповідно до адміністративно-територіального поділу. У таких умовах священик В. Степанюк, що правив служби у 1950-х роках, фактично, залишився без парафії, яку штучно було розпорошено, не враховуючи думки віруючих. 
 

  Зміни у суспільно-політичному житті 1990-х років завдячують курсу „Перебудови” М. Горбачова, за якого було скасовано однопартійність та дозволено вільне віросповідання. Уповноважений в справах релігії у Волинській області зареєстрував релігійну громаду  села Хорохорин на початку 1990 року і парафіянам було повернуто їх храм, використання якого в ролі колгоспного складу протягом 30 років призвело до його помітної руйнації. Відбудова і ремонт ставали недоцільними.  Збори  парафіян від 23 червня 1990 року вирішили заново відтворити сільську святиню. 12 вересня 1990 року було видано нову довідку про реєстрацію релігійної громади, яка й взялася за будівництво. Храм будували на пожертви парафіян та кошти місцевої агрофірми „Світанок”.  Мурована споруда проектувалась у формі хреста з прилеглою дзвіницею на тому ж місці, де розміщувались попередні церкви. Відкриття храму відбулося 14 жовтня 1994 року на свято Покрови Богородиці. В її честь і освячено храм як і всі попередні митрополитом  Луцьким і Волинським  - Іоанном.  Громада  дбає про прилеглу до церкви територію і спромоглась обгородити і утримувати належним чином.

  Теперішній священик Свято Покровського храму Віктор Ліпчик (служить з січня 2003 року, закінчив Волинську семінарію) отримує схвальні відгуки віруючих, проводить духовні заняття з учнями школи, щороку освячує шлях у життя випускників школи, відомий публікаціями у волинській пресі на релігійну тематику і вселяє у людей віру в краще майбутнє і виступає справжнім духовним лідером громади...

 с.Михайлівка- площа населеного пункту – 68,3 га, 34 двори, 73 мешканці.

с.Барвінок- 13,7 га, мешканців немає.